Ілля Пилипенко – родом з Вінниці, на «Іграх нескорених» представляв Одещину – тепер він там живе.
Голова НОК у Вінницькій області Сергій Борзов повідомив, що ветеран Ілля Пилипенко – родом з Вінниці, який на «Іграх нескорених» у Канаді представляв Одещину, завоював бронзову нагороду у змаганнях з баскетболу.
«Вранці ти йдеш грати баскетбол на кріслах колісних з командою, з якою ніколи не бачився та не знаєш, звідки вони і як грають. Йдеш з єдиною думкою — отримати задоволення від гри, від процесу та весело провести цей день. А ввечері тебе нагороджують бронзовою медаллю», – написав на своїй сторінці Ілля Пилипенко.
Він додав, що вперше в історії Invictus Games Team Unconquered виграє медалі, а українські учасники вперше виборюють медалі з баскетболу на кріслах колісних.
Зазначимо, що Ілля Пилипенко – родом з Вінниці, на «Іграх нескорених» представляв Одещину – тепер він там живе.
До початку повномасштабної війни у Вінниці працював ріелтором.
«Відправив доньку з колишньою дружиною за кордон… Кілька днів посидів, подумав, що робити. Вирішив йти в армію, бо в країні жесть робиться. Треба йти, вносити свою маленьку крапельку в загальну перемогу…»
У вересні 2022 року під час бойового завдання його танк підірвався на міні. Ілля отримав складні опіки та втратив ногу.
«Коли я виліз з танку, мене забрали мої побратими. Досить швидко евакуювали. Нога в мене була переламана, бо під час підриву, пробило броню…
Вона бовталася, але я просив лікарів, щоб її зберегли. Я ж тільки обрав собі мотоцикл… Не дав згоду на ампутацію. Ногу залишили, але вона настільки була розвалена, що при одній з перших операцій п’ятка висипалась, всі пальці були переламані. Мене виписали, але я не міг ходити. Не було пʼятки і можливості наступати на ногу. Біль був нестерпним.
Я розповідаю всім, що народився в сорочці, але сорочка була з коротким рукавом…»
Тепер Ілля допомагає іншим ветеранам віднайти для себе адаптивний спорт та реабілітуватися. Він переконаний, що змагання – це чудовий спосіб відновлення та адаптації у цивільне життя.
«Був період, коли не виходив з дому, курив по дві пачки стіків. Я не міг прийняти того, що гуляти або до моря доводиться їздити на кріслі колісному. До цього ж я бігав. Здавався собі таким неповноцінним. Це дуже на мене тиснуло. Але якось почав читати про протези і про можливості на протезах. Прийняв рішення, що потрібно робити ампутацію. Майже два місяці я не міг ні їсти, ні спати, весь час думав про ногу, крутив різні варіанти. А після ампутації прокинувся, побачив, що ноги нема і мені відлягло. Повністю я свої травми прийняв після всіх пластичних операцій. Довго не приймав зовнішність, мені хотілося мати кращий вигляд…
…Мені не треба подяк, поклонів від людей, але коли прикладають руку до серця, — це приємно. Приємно, що люди цінують ту жертву, яку я приніс».
