Ця книга… Вона не просто стоїть на полиці. Вона живе, дихає, б’ється в такт мільйонам серць, які знайшли в собі мужність, коли здавалося, що сили вже немає.
Погода на найближчий час
Вінниця
Погода на 10 днів від sinoptik.ua
Я почала читати вчора ввечері, думала — кілька сторінок перед сном. Але не змогла відірватись. Сиділа до ранку, згорнувшись під ковдрою, і кожна історія обпалювала душу.
Це не збірка оповідань. Це тисячі уламків нашого спільного болю, страху, надії, зібраних докупи руками тих, хто не міг сидіти, склавши руки.
Кожна сторінка — це чиєсь життя.
Життя, що тремтіло під вибухами, сміялось крізь сльози, знаходило останні сили, щоб допомогти іншому. Я бачила перед собою ту вчительку, що стала опорою для цілого села, відчувала її втому і незламність.
Бачила того IT-хлопця, який серед пекла обстрілів вибудовував логістику, мов складав важку головоломку на час.
А та бабуся… Я чула, як вона співає колискові онукам під вит сирен, її руки автоматично плели сітку, немов плели нитки життя. Це ж наші сусіди, наші друзі. Це ми — звичайні люди, які робили неможливе. І від цього холоне душа.
А розділи про 2022 рік… Я читала їх, затамувавши подих. Ті перші дні повномасштабного жаху, коли паніка стискала горло, і ноги не слухалися. Але мільйони знайшли в собі силу рухатись, допомагати, рятувати. Маріуполь — саме це слово викликало ком у горлі. Волонтери, що йшли в пекло, щоб вирвати звідти хоч когось. Матері, які годували чужих дітей, коли їхні власні вже були в безпеці.
Як вони це робили? Звідки брали цю безмежну любов, що проявлялася не словами, а пакетами з ліками, теплими речами, тисячами простих повідомлень: «Я можу допомогти».
Авторка Людмила Охріменко показала не лише наш біль. Вона показала те диво міжнародної солідарності: поляків, литовців, людей з усього світу, які стали для нас ангелами-рятівниками в найчорніші дні. І ще вона показала, як війна перепікає душі. Бізнесмени стають логістами життя, вчительки перев’язують рани, студенти витягують людей із-під уламків. Книга написана так, як жили ці люди — без пафосу, з чорним гумором проти відчаю і з тим щирим болем, де слова зайві, потрібні лише обійми.
Я зустрічала Людмилу на фестивалі минулого року. Вона говорила про героїв так просто, так тепло, немов розповідала про рідних. І саме це найсильніше в книзі — усі ці люди — це ми. Вона нагадує: мужність — це не відсутність страху, це дія тоді, коли руки трясуться, а серце зривається з грудей. Після прочитання відчуваєш не тільки сльози. Ти відчуваєш потужний поштовх — хочеться робити ще більше. Навіть якщо ти ніколи не був волонтером. Навіть якщо здається, що твої можливості — крапля в морі.
Чому це має прочитати кожен? Не для того, щоб просто знати, а щоб відчути. Відчути, що справжня сила народжується не в палацах, а в звичайних людських серцях. Щоб знайти ту крихітку надії, що проростає крізь бетон зневіри. Ці історії лікують. Вони дають віру. Вони кричать не голосно, але дуже чітко: добро, співчуття, людяність завжди- завжди сильніші за насильство і смерть. Щоб побачити війну не очима руйнівника, а очима рятівника — того, хто дає життя.
Ця книга – це документальний пам’ятник нашій незламності. Після неї вже не вийде сказати «це мене не стосується». Бо кожен з нас — це маленька, але життєво важлива частинка цього велетенського, непереможного пазлу.
P.S. Моя тверда обкладинка теж вже має сліди — сліди сліз, що падали на сторінки, і падінь, коли книга висковзувала з тремтячих рук. Вона витримала. Як і ті, про кого в ній написано. Ця книга має бути в кожному домі. Не на полиці. У серці.
